Сучасним кропивничанам пощастило жити в період, коли на полицях магазинів є абсолютно все. Ми не надто часто задумуємось над тим, як купити одяг, продукти харчування, автомобіль чи побутову техніку. На кожному кроці відкриті супермаркети, меблеві та автомобільні салони, аптеки, магазини побутової хімії. Раніше товари із різних сфер вжитку можна було дістати тільки на базарі, а щоб приїхати на нього потрібно було прокинутись о третій ночі і здолати нелегкий шлях по ґрунтовій дорозі… Про те, як розвивалася торгівля в нашому місті дізнаємося із праць кропивницьких дослідників та переказів людей, які були очевидцями «економічно не стабільного» періоду. Більше на kropyvnytskyi.one.
Бутафорський ярмарок
В історичних джерелах збереглись відомості про те, що торгові відносини на місці сучасного Кропивницького почали розвиватися ще до того, як сюди були прокладені дороги з навколишніх хуторів. Історики довго ламали голови над тим, як таке можливо. Адже постає логічне питання: хто, що і у кого купував, коли тут майже не було людей?
Згадки про перший ярмарок занесені до писемних джерел, що датуються 1754 року. В ті часи навали турецьких орд на землі південної та центральної України були звичайним явищем. На території, якій в майбутньому судилось стати Єлисаветградом, російський уряд вирішив побудувати укріплену фортецю, яка б стала буфером між дикими степами та північною частиною Малоросії. На будівництво фортеці було відправлено багато козаків, найманих робітників, худоби та будівельних матеріалів. Коли про це дізнався турецький хан, він вирів відправити в розвідку падишаха Алі-Сент-Агу. Перспектива появи фортеці була загрозою для турецьких військ. Коли комендант фортеці дізнався про майбутній візит падишаха, масштабне будівництво вирішили дуже швидко «перекваліфікувати» в базар. Аби замаскувати те, що тут готуються до серйозної оборони, козаків почали швидко переодягати у селян. З усіх околиць до майбутньої фортеці зігнали птахів та худобу, на «швидку руку» облаштували щось на кшталт базарної площі.
Ось як історик з Кропивницького Юрій Матівос описав цей процес:
«На день «несподіваного» приїзду паші, 24 липня, керівництво фортеці і полку призначило… проведення ярмарку. Був застосований звичайний «марафет», запозичений пізніше Потьомкіним при зустрічі в Україні Катерини ІІ. Худобу, овець, свиней зігнали з навколишніх слобід. Посуд, реманент, різна одежина, напої і закуски теж знайшлися».
Як повідомляє дослідник, влаштовувати гульбища в шинках козакам не звикати, тож браві українські хлопці влаштували паші такий прийом, що його потрібно було висаджувати на коня і супроводжувати до самого Бахчисарая. Таку інформацію про перший ярмарок в Кропивницькому знайшов Dozor.
Незапланована традиція або початок покладено
Місцевим мешканцям так сподобався «ярмарок», що наступного року вони ладні були самостійно влаштувати торги на тому ж самому місці. 1755 року туди приїхали ремісники із навколишніх слобід, що й досі існують на Кіровоградщині – Соколівки, Кущівки, Лелеківки. Цей ярмарок назвали Петропавлівським, оскільки подія відбулась після православного свята Петра і Павла, коли селяни закінчили роботи по збору врожаю.
Заряджені минулорічним ентузіазмом, місцеві мешканці везли на ярмарок хто що ладен. Торгували худобою, молочними продуктами, городиною, вовною, виробами рукоділля. Дехто приїжджав туди, аби зібрати свіжі плітки та просто потрапити у вир новин та ярмаркових вистав.
Транзитний регіон між східними і західними землями
Торгові відносини на Кіровоградщині мали активний розвиток у 18 столітті завдяки вдалому географічному розташуванні нашого краю. Через наш регіон прямували купці і мандрівники з Полтавщини та Київщини до Одеси. Через Херсон та Миколаїв везли товари в західноукраїнські землі, а мешканці сіл, що облаштувались довкола фортеці Єлизавети, вдало заробляли на оренді житла, надаючи спальні місця і їжу торговцям. 1882 рік увінчався відкриттям першого театру в місті; чи варто наголошувати, що цій події передувала ера розквіту торгівлі, промисловості та будівництва? Цей факт наводить на думку, що вже тоді у місті була велика кількість комунікацій, а інфраструктура дозволяла приймати багато гостей та гастролерів.
Зростання кількості ярмарків як показник розвитку торгівлі в регіоні
Про те, що кількість «регулярних базарів» зросла впродовж наступних кількох років пише Олександр Пашутін у свої праці «Історичний нарис міста Єлисаветград». Дослідник нарахував щонайменше п’ять ярмарків, які проводилися впродовж року. Спочатку було два основних – Середньопісний і Петропавлівський. Перший отримав свою назву завдяки тому, що проводився під час великого посту. Весною жителі навколишніх слобід купували на ярмарці молоду худобу, яку вигодовували за літо. Цю саму худобу гнали на Петропавлівський ярмарок, де продавали з «гарною вигодою». Пізніше з’явилася традиція проводити «середньовесняний» базар – Георгаєвський (23 квітня). 1 вересня наші предки, що проживали тут у 18 столітті, святкували зовсім не день знань, а початок Семенівського ярмарку. Більш масштабні торги влаштовувалися напередодні Різдва, 12 грудня. Спиридонівський ярмарок – так називався базар, що починався «на Андрія та Катерини».
Найбільший ярмарок на Єлисаветградщині
Ним став Георгієвський ярмарок, що влаштовувався навесні. Його навіть віднесли до так званого «Ярмаркового кола» – переліку наймасштабніших в Україні торгів, на які приїздили не тільки мешканці навколишніх сіл, але й купці та гості з інших регіонів імперії. Згідно з записами, зробленими в щоденнику полковника Шмідта за 1854 рік (через сто років після першого «бутафорського» ярмарку), саме на Георгієвські торги часто навідувались краснорядці, тобто ті, хто торгував дорогими тканинами та одягом. Мандрівник навіть створив таблиці, до яких заносив перелік товарів, що знайшов на базарі. Ярмарок тривав близько тижня, інколи – довше. Дослідження таблиць Шмідта доводить, що там можна було купити практично все. Це й не дивно, адже дійство відбувалося переважно перед Великоднем – найбільшим святом православних українців, до якого готувались особливо ретельно та щедро.
Що купували та продавали єлисаветградці
«Додому везли різне, але основна причина, чому туди їхали – це купити або продати велику рогату худобу», – говорить місцевий дослідник єлисаветградських старожитностей Петро Черник. Центральноукраїнський регіон з давніх часів славиться родючими чорноземами, тож тут завжди були гарні урожаї та дужа худоба. Є відомості, що на єлисаветградських ярмарках закуповували велику рогату худобу навіть купці з інших країн для поповнення іноземних армій. Коней переганяли з наших степів на територію Австро-Угорщини, далі – в Європу. Крім коней часто купували вівці, яких з навколишніх слобід зганяли сюди цілими отарами.
Жоден ярмарок не обходився без довжелезних валок із сіллю, що стояли вздовж всієї центральної вулиці. Так як сіль на ті часи була основним консервантом, її купували багато. З ярмарки треба було привести скільки солі, щоб вистачило на всі соління до наступної весни. На прикрашених в’язками квітів та часнику прилавках (або тим, що було прототипами сучасних прилавків) можна було побачити будь-які продукти та предмети домашнього вжитку. Чоловіки стояли біля мішків з зерном, виторговували та вимінювали злакові культури, а пізніше – сільськогосподарську техніку. Жінки продавали сало, віск, городину, вишиті хустки, намиста, взуття, сукно, нитки, прикраси. Мандрівні купці привозили на ярмарку золоті та срібні вироби. Шовкову тканину, хутро і фарфор. Можна було знайти кришталеві прикраси та посуд. Пізніше почали завозити мило, ще пізніше – чай та каву, невідомі раніше алкогольні вироби та морепродукти. Відомо, що ще до 20 століття єлисаветградці купували рибну ікру та ром.
Перехід від натурального виробництва до промислової торгівлі
Розвиток торговельних відносин не можна розглядати у відриві від загальноімперських тенденцій того часу. Поки на території Російської імперії існувало кріпосне право, ні про який економічний та фінансовий розвиток регіонів серйозно говорити не доводилось. Але 1861 рік приніс зміни у всі сфери життя українців. Відміна кріпосного права започаткувала глобальні соціальні і політичні трансформації. «Люди, що раніше були прив’язані до землі і весь їх річний робочий цикл будувався навколо польових робіт, тепер опинилися в незрозумілому і незвичному положенні. Той, хто був розторопнішим, швидко перелаштував працю на ринковий лад – відкривав свої майстерні, невеличкі виробництва, торгував, чим міг», – пояснює ситуацію того часу кропивницький дослідник Марк Сахно. Хтось заходився купувати товари у інших регіонах дешевше, а тут продавати дорожче. Хтось подався до міста, щоб шукати кращої долі на фабриках і заводах, які почали відкриватися наприкінці 19 століття.
На той час у Єлисаветграді було відкрито кілька заводів, що виготовляли перші зразки сільськогосподарської техніки. Це сприяло піднесенню зовнішньої торгівлі, а відтак і забезпечувало містян новими робочими місцями. Перші заводи, відкриті у Єлисаветграді – «Ельворті», підприємства Бургарда, Шкловського та Яскуловського. Саме вони виробляли основну масу продукції, що йшла на зовнішній експорт.
Зовнішня та внутрішня торгівля в регіоні на межі століть та «хлібні» транспортування
Основними товарами, що вивозились з Єлисаветградщини в інші губернії та за кордон залишалися зерно, худоба та сільськогосподарська техніка. Наприкінці 19 століття сталися революційні зміни в області транспортування товарів. Якщо раніше везти товар з однієї губернії в іншу доводилося за допомогою річкового транспорту, волів чи коней, то з появою залізниці все радикально змінилося. Відкриття одеських портів до безмитної торгівлі сприяло тому, що з України (зокрема – з родючих чорноземів Єлисаветградщини) було вивезено сотні тонн зерна. Основними експортними культурами були пшениця, ячмінь, кукурудза, овес, просо. Вивозили також муку та висівки. У вигідному положенні були невеликі містечка регіону, що мали власні вузлові сполучення з Одесою – Новоукраїнка, Шостаківка тощо. Вони могли транспортувати власну продукцію без міста-посередника. До Єлисаветграду лише надсилали податки та звітну документацію.
Важлива віха в розвитку вітчизняної торгівлі – створення єлисаветградської біржі в 1901 році. За десять років біржа набула популярності, оскільки на її базі функціонувало власне аналітичне бюро, послугами якого користувалися купці та ті, хто володів землею. За користування біржею потрібно було сплачувати 10 рублів. Про активний розвиток зернової торгівлі свідчила поява хлібних контор у місті. Так у Єлисаветграді діяли найбільші популярні контори – Л.Дрейфуса та М.Гессена.
Міська мануфактура та торгівля першими сільськогосподарськими машинами
Згадані вище заводи братів Ельворті, Бургарда та Яскуловського забезпечували найближчі повіти першими зразками техніки, що дозволило обробляти землю швидше та ефективніше. З появою в нашому місті братів Ельворті розвиток машинобудування пішов ще швидше. Привезені сюди німецькі технології дали змогу розширити мануфактурне виробництво та забезпечити жителів регіону сотнями робочих місць. Готову продукцію тримали на місцевих складах, що були «розкидані» по всій території області. Найбільші з відомих складів – Гофмана, Островського, Кулаковського та Шполянський. Станом на 1912 рік обсяг торгівлі між губерніями у грошовому вираженні – 5,5 млн. рублів. Ці дані наводить історик, дослідник із Кропивницького Безшкуренко Артем у своїй науковій праці «Розвиток торгівлі в Єлисаветграді у другій половині 19 – на початку 20 століття».
Торгівля бакалійними товарами в місті
Ця сфера торгівлі давала грошовий обіг у розмірі 1,5 млн. рублів. До нашого міста завозили товари з інших регіонів та з-за кордону. На той час лікарськими препаратами чи напоями іноземного виробництва єлисаветградців вже не можливо було здивувати. Здебільшого продукція до нашого міста потрапляла через порти Одеси. Займалися перевезенням гуртові фірми, що брали на себе обов’язки по транспортуванню від морського порту до безпосереднього місця продажу. Великі прибутки від цього мав підприємці Шкроба, Фіша, Костянтинівський. У їхній власності були найбільші «логістичні» компанії того часу.
Перед початком Першої світової війни бакалійна торгівля набула великого розміру. Лавки переповнювалися такими товарами вжитку, як м’ясо у різних видах, ковбаси, молочні продукти, крупи, борошно, рибні консерви, овочеві соління. Великий відсоток товарообігу належав аптечній сфері. Власники аптек почували себе досить не погано, адже на початку минулого століття набула розвитку лікарська справа.
В нове століття власники єлисаветградських підприємств, аптек, магазинів та торгових лавок увірвалися впевнено і з великим розмахом. Проте, революція 1917 року та прихід радянської влади суттєво загальмували всі економічні процеси і навіть відкинули місцеву промисловість на кілька років назад. Після світових воєн єлисаветградцям ще довго доведеться відбудовувати зруйновану економіку. Про певний економічний розвиток можна буде говорити лише в повоєнний період, 1950-ті роки. Закони «Про п’ятирічні плани відбудови» вже пам’ятають наші батьки, дідусі та бабусі. А дослідники історії нашого міста можуть порівняти рівень економічного піднесення «до» та «після» приходу більшовиків.
Із вуст перших кіровоградських підприємців
Від загальної націоналізації суспільство почало приходити до тями лише на початку 1990-х років. В ті часи місто вже давно було перейменовано на Кіровоград. І ось що говорить місцева жителька, яка започаткувала торговельний сімейний бізнес в середині неспокійних 90-х. «Було страшно виходити на вулицю зі своїм товаром. Було страшно купувати чужий товар. Тоді ми ще не дуже добре розуміли, хто кого і за що може оштрафувати. Але ми ризикнули», – розказує пані Оксана, нині – власниця невеликого магазину одягу на території Центрального ринку. «У складчину з родичами вирішили закупити «іноземний товар» – спортивні костюми, ялинкові прикраси, посуд… Купляли все, що було дешевим і чого не було у нас тут. Це досить швидко принесло непоганий прибуток. В нашому місті багато хто так зробив. Усі боялися, але треба було якось відновлювати життя, яке у нас відібрав радянський терор».
Тепер місцеві підприємці не бояться вже нічого. Складний шлях розвитку від вуличних прилавків, за якими продавчині ховались від дощу під «дощовиками» до перших супермаркетів вже давно пройшов. Сьогодні Кропивницький – одне з найбільших українських міст, що постійно насичує державний бюджет від торгових прибутків та має перспективний план розвитку на найближчі десятиліття.