Які професії на Кіровоградщині стали забутими

Людство ніколи не проходило шлях еволюції так швидко, як за останні кілька десятиліть. З розвитком обчислювальної техніки, зростанням кількості соціальних потреб у різних сферах та підвищенню рівня життя змінюється, відповідно, і сфера обслуговування. Це сприяє появі нових професій та зникненню тих, без яких зовсім недавно неможливо було уявити міське життя. Стрімкий розвиток сфери торгівлі, економіки, освіти, сільського господарства та медицини на Кіровоградщині став вагомим каталізатором таких змін. Завдяки «живим» спогадам наших батьків, дідусів і бабусь, а також іншим історичним джерелам дізнаємось про професії, за якими тепер вже не можливо влаштуватися на роботу. Більше на kropyvnytskyi.one.

Дагеротипи – «родичі» сучасних фотографів і операторів

Бажання європейців фіксувати важливі моменти життя на носіях, більш предметних, ніж людська пам’ять, виникло давно. Проте втілити в життя його вдалося аж у ХІХ столітті, коли французький живописець Луї Дагер почав створювати перші фотографічні зображення за допомогою гладко шліфованої срібної дошки, йоду та ртуті. Відбувалося це таким чином: на ідеально відполірований лист срібла наносили розчин йоду, що після висихання залишав на поверхні тонку світлочутливу плівку. При взаємодії зі світлом на цій плівці фіксується ледь помітне зображення, яке можна було зробити більш чітким, якщо проявити його розчином тіосульфату натрію. По суті, Дагер винайшов перший практичний спосіб створення «фотографій», про який згодом почули і в Україні. Архівні фотографії представників родин української шляхти свідчать про те, що наші предки мали контакти з майстрами «первісної» фотографії.

Книга про перших фотографів на Кіровоградщині

До речі, вивчення історії Кіровоградщини через старі фотографії – справа не тільки корисна для науки, але й надзвичайно цікава. Заразом можна дізнатися про старі професії, які пішли в історію. Своєрідним клондайком інформації у цьому відношенні є праця Миколи Цуканова. Створена ним книга «Єлисаветградська фотографія: погляд в минуле» презентує знімки перших робіт місцевих фотографів, які, за словами дослідника, були зроблені в період з 1865 до 1924 років.

“Достеменно невідомо, у якому році в Єлисаветграді з’явилося перше фотоательє. Але, аналізуючи світлини, можна сказати, що сталося це до 15 травня 1893 року. Саме цього дня в Єлисаветграді відбулися урочистості з відкриття водогону. В період з 1864 року по 1924 роки в Єлисаветграді працювали 36 професійних фотографів”, – ділиться Микола Цуканов результатами своїх досліджень з журналістами «Суспільного».

Лектори минулого століття – хто вони такі?

Коли чуємо слово «лектор» сьогодні, то уявляємо студентську аудиторію з високою кафедрою та поважного викладача, що насичує світогляд слухачів основами якого-небудь економічного права (до прикладу). Люди ж, яких називали лекторами в минулому, не мали нічого спільного з сучасними педагогами. Їх наймали для роботи на великих підприємствах, але не для мануфактурної праці. В обов’язки лектора входив пошук розважальної інформації, яку потрібно було зачитувати втомленим робітникам. Чоловік-лектор (рідше – жінка) приходив у цех під час обідньої перерви чи просто тоді, коли дозволяв робочий процес. Він інформував присутніх про новини у місті або читав їм те, що сьогодні ми називаємо розважальним контентом. Очевидно, засновники перших підприємств вже тоді володіли тонкощами психологічного підходу до організації робочого процесу.

Телефоністи

Термін «телефоністка» часто можна було почути в радянську добу. Тоді великою дивиною був власний квартирний стаціонарний телефон, що вже говорити про мобільні! В обов’язки телефоністів входило з’єднання телефонних ліній. Таким чином, люди з різних міст і країн могли спілкуватися між собою. Про те, як це було, добре пам’ятають представники старшого покоління. Цей сервіс був присутнім у Кропивницькому, тому корінні міщани можуть згадати, як записувалися в чергу для того, аби поговорити з абонентом з іншого міста. Тоді це називалося «замовити розмову». Процес вимагав очікування своєї черги біля невеликої кабінки з телефонним апаратом, а коли було «вже можна» – телефоністка гучно оголошувала точний час і місто, з яким з’єднувала лінію.

Коли в ХІХ столітті виникли перші телефонні лінії, посаду телефоністів пропонували молодим юнакам, які були здатні швидко вникнути в суть нової роботи та оперативно виконувати завдання. Але хлопці виконували роботу не завжди добросовісно, тому телефонні комунікації вирішили довірити більш зваженим та відповідальним жінкам.  

Прогрес останніх десятиліть перетворив колись престижну й незамінну професію в нікому не потрібну.

«Сьогодні навіть ми, старше покоління, не можемо уявити життя без мобільних телефонів. Що вже говорити за молодь! Коли розказую онукам про тогочасні телеграфи – вони сміються, навіть не вірять, що таке колись було!», – з посмішкою коментує кропивничанка Віра Вікторівна.

Ті, хто запалював світло у темряві

Звучить романтично й загадково, але обов’язки, покладені на ліхтарників, не видавалися їм квитком до чарівної казки. Ці люди повинні були ходити темними вулицями, тягнучи за собою довгі драбини і приладдя для запалювання ліхтарів. Тоді, коли більшість містян бачили солодкі сни, ліхтарники повинні були мінімум двічі пройти вулицями, щоб з настанням темряви запалити ліхтарі, а під ранок проконтролювати, аби вони не світилися. Потреба в такій професії відпала тоді, коли в місті з’явилися перші лінії електропередач.

Сплавники

Представники цієї професії не мали нічого спільного з тими, хто плавив метали. Сплавники займалися вирубкою лісу, підготовкою найбільш придатних до продажу дерев (шліфування, обрубування гілок) та сплавом деревини по течії рік. В ті часи, коли найбільш ефективними шляхами транспортування вантажів були водні артерії, професія сплавника вважалася надзвичайно затребуваною. Кандидат повинен був мати не аби яку фізичну силу та гарне здоров’я, адже працювати доводилось в різних погодних умовах. Про те, що така професія існувала на території нашого регіону, знаходимо відомості в записах «Єлисаветградського благодійного товариства поширення грамотності й ремесел».

Постачальники льоду

Дивно, але така професія також колись користувалася попитом. До речі, обов’язки, що покладалися на перевізників льоду, були не легкими. Сьогодні мало кому спаде на думку розмірковувати, в чому сенс розвезення великих брилів льоду по домівках. Це тому, що в кожній квартирі, аптеці, лікарні та магазині є холодильники. Раніше, аби продукти не псувалися перш ніж їх використають, міщанам доводилось замовляти лід з доставкою додому. Чоловіки, які цим займалися, кололи брилі льоду на замерзлих водоймах, після чого везли їх до міста і розвозили по приватним домівкам та підприємствам. Не обходились без їхніх послуг і аптеки, яких у Кропивницькому вже на початку минулого століття було більше десяти.

Весільний генерал

Якоюсь мірою роль цього персонажа на святах нагадувала те, що сьогодні робить тамада. Але обов’язки весільного генерала були значно ширшими. Ним міг бути чоловік поважного віку, який колись перебував на військовій службі. Його послуги коштували не дешево, тому присутність поважного гостя на весіллі свідчила про заможність та значущість родини, що організувала дійство. Такий персонаж міг виконувати роль весільного батька. Якщо в громаді не було чоловіка з відповідними регаліями, на його місце запрошували будь-кого, хто мав відношення до військової служби і здатність демонструвати навички поводження у світському суспільстві.

До послуг «весільного генерала» зверталися не тільки на час веселих заходів. Такі члени громади були часто запрошуваними гостями навіть на похорони. Вони стояли біля трун з небіжчиками і демонстративно витирали сльози, зачитували сумні промови та займали основне місце в похоронній процесії.

Баба-повитуха

В часи, коли технологічний прогрес та розвиток медицини в провінційних містах та селищах залишав бажати кращого, без баби-повитухи не міг існувати жоден населений пункт. Тепер ми відносимось до цієї «посади» з гумором і згадуємо її в контексті жартів. Але раніше повитуха була найліпшим другом, нянею, наставницею, помічницею, вчителькою, подругою, лікарем на всі випадки та особою, яка в принципі відкривала двері в довге і щасливе життя для молодих та необізнаних у всіх побутових премудростях жінок.

«Таких жінок називали «пупорізками», «прийомними» або «родовими бабками». Жарти-жартами, але вони значно полегшували життя тогочасним жінкам», – говорить кропивницький дослідник Ілля Андрущенко. «Баби-повитухи були у всіх регіонах. Звичайно, були вони і тут; їх просто не могло не бути. Ви уявіть процес пологів десь на селі, там, де до найближчого фельдшерського пункту – щонайменше двадцять кілометрів по засніженій дорозі з переметами» – продовжує історик. Авторитет таких жінок був настільки великим і беззаперечним, що деякі пережитки «бабської» справи і до цього часу сумлінно зберігаються і практикуються окремими поціновувачами народної медицини.

Ломові візники

Представники цієї професії займалися перевезенням великих вантажів. Вони поєднували в собі ті функції, які тепер розподілені між логістами, вантажниками, водіями та експедиторами. Іноді ломові візники збиралися в групи, коли шлях обіцяв бути довгим та виснажливим. Така собі «Нова пошта» позаминулого століття. Свідчення про таких візників знаходимо в історичних описах очевидців міських ярмарків, які часто проходили в межах міста. До єлисаветградських «базарів» приїздили люди з усіх куточків регіону. Перевізники з возами гуртувалися в центральній частині міста, не доїжджаючи до Ярмаркової площі. Господарі обозів везли на базари продукцію, яку продавали чи вимінювали на щось інше.

Бурлаки

Бурлацтво було поширене в межах імперії аж до ХХ століття, поки тяглову працю найманих робітників не почали покладати на двигуни, що дозволило збільшити швидкість транспортування вантажів. В бурлацтво йшли чоловіки, обов’язком яких було тягнути річкове судно проти течії за допомогою линви. Ілюстрації цієї надзвичайно тяжкої роботи можна побачити на картинах тогочасних митців та навіть у п’єсі Карпенка-Карого, яку було написано на вперше поставлено на сцені єлисаветградського театру. 

Бурлаки, як правило, об’єднувалися в артілі. Так працювати було значно легше. До артілі приймали фізично витривалих чоловіків, адже від таких показників залежала ефективність роботи та заробітна плата. Проте, відмінні фізичні показники – не основна причина, по якій знедолені українці йшли бурлакувати. В бурлацьких піснях оспівана важка доля тих, хто був настільки бідним, що мав змогу заробляти виключно власними руками. У бурлак не було ніякого транспорту та майна, яке б можна було задіяти у виробничому процесі, а відтак – не було за що переживати під час тривалої відсутності вдома.

Професії, що знаходяться на межі зникнення

Бурлаки, запалювачі ліхтарів та розвізники льоду – люди, які представникам поточного століття видаються напівміфічними, оскільки ми їх ніколи не бачили. Проте, прямо на наших очах відбувається трансформація багатьох виробничих процесів, яку ми не помічаємо. Ми ще можемо пригадати, хто такі телефоністи, стенографісти та телеграфісти. А от представникам прийдешніх поколінь ці терміни вже будуть незрозумілими. Так само як і деякі професії, що зараз знаходяться на межі зникнення і за пару десятиліть можуть «розчинитися» в історії. Так відбувається тому, що виробничий процес з кожним роком стає все більш автоматизованим і потребує менше людського втручання. До прикладу, прогнозується, що найближчим десятиліттям відпаде потреба в послугах касирів та пакувальників продукції. Брак робочих годин почали відчувати листоноші, вахтери, консьєржі та ліфтери.

Вулицями Кропивницького рухаються тролейбуси, в яких проїзні квитки продають кондуктори. Проте, у великих містах все частіше з’являється громадський транспорт, послуги якого доступні «по картці». Вхід в автобус обладнаний спеціальними турнікетами, які не пропустять тих, хто планує покататися «зайцем».

Стрімкий розвиток обчислювальної техніки поступово витісняє з ринку праці бухгалтерів та економістів. Сьогодні один-два бухгалтери, маючи на робочому столі комп’ютер з новітнім фаховим програмним забезпеченням здатні «тягнути» на собі всю компетентнісну потужність великого підприємства.

Як кропивничани відчувають поступове витіснення деяких професій на собі

Все менше клієнтів приходить до швачок, ткачів та гончарів. Такі ремесла поступово переходять в розряд хобі, бо серед представників середнього класу бажаючих володіти зразками авторського одягу чи предметів побуту не так багато. Кропивничанка Наталія має фахову освіту і все життя займається пошиттям одягу. Ательє, яке знає більшість кіровоградців, знаходиться біля центрального ринку, тож трафік клієнтів там завжди був високим. Проте, останніми роками роботи стає менше. «Поруч відкриваються нові магазини, де майже щотижня нові завози товарів. Одяг там не дорогий і такий, що відповідає запитам молоді. Кропивничанам зручніше прийти, побачити і відразу купити те, що подобається. А замовляти одяг у швачки – це дорожче і довше», – скаржиться Наталія.  

Не менш показовим є приклад Андрія – молодого чоловіка, який прийшов працювати в один із кол-центрів Кропивницького ще в студентські роки. Чоловік повідомляє, що відчув на собі загрозу поступового зникнення потреби в «живих» операторах: «зараз усюди з’являються боти. З них намагаються вижати по максимуму функцій. Адже для чого платити заробітну плату і податки за працівників, якщо функції оператора здатен виконати комп’ютер?».

Куди все котиться?

Таким питанням часто задаються люди, що втрачають роботу внаслідок скорочення кадрів на підприємствах. Так, деякі професії, до яких ми звикли, дійсно зникають. Але засмучуватися не варто. Час від часу цікавтеся рейтингами професій, які будуть мати попит в найближчому майбутньому. Попереду нас чекає процес безперервного розвитку. Головне – перелаштуватися, щоб йти «в ногу» з часом. Для тих, у кого є бажання – це не проблема. Адже нові реалії приготували для нас не лише сумну статистику зникнення багатьох професій, але й необмежені можливості у сфері освіти та дослідження нового простору для діяльності.

More from author

Історія Кіровоградської обласної лікарні та кращі керівники медзакладу

Навряд чи знайдеться така людина з міста Кропивницького чи Кіровоградської області, яка б свого часу не потрапила до обласної лікарні. В цьому закладі зосередилась...

Історія заводу Ельворті: від заснування до наших днів

Історія заводу Ельворті останні майже 150 років нерозривно пов'язана з історією Кропивницького. Півтора століття з 268 років існування міста завод активно вплітав свою діяльність...

Видатні педагоги Кропивницького: Василь Сухомлинський

Кіровоградщина справжня перлина центру України. Ще з початку існування міста та області тут зародилось педагогічне мистецтво. Є багато видатних уродженців, які залишили великий здобуток...
.,.,.,.