Ім’я Павла Захаровича Рябкова пов’язують із різними віхами в історії України та Кіровоградщини. Цей видатний учений, етнограф, історик та археолог широко відомий як один із найталановитіших учнів всесвітньо відомого українського археолога та антрополога Федора Вовка (Волкова). А його ідейними натхненниками нерідко називають таких іменитих діячів, як Іван Франко, Михайло Грушевський та Максим Ковалевський. Більше на kropyvnytskyi.one.
Автор точного плану Єлисаветграда
Втім, кожному, хто хоч раз у житті цікавився історією Кропивницького (у минулому Кіровограда та Єлисаветграда), Рябков, перш за все, відомий як автор єдиного збереженого з того часу і найдостовірнішого плану міста. Цей документ дозволяє отримати уявлення про те, якою столиця Кіровоградщини була більше сотні років тому. Цінність плану Рябкова визначається ще й його надзвичайною точністю, адже у своїй роботі науковець вказав практично все: будівлі шкіл та лікарень, підприємства з найменуванням, розташування поліцейських дільниць та всіх вулиць.
Окрім іншого, Павло Рябков є автором карт Олександрійського та Єлисаветградського повітів, засновником першої народної бібліотеки міста, а також творцем одразу кількох цінних експозицій для Етнографічного музею Санкт-Петербурга. Водночас життя такого видатного дослідника, рясніє цілою низкою випробувань, які традиційно випадали на долю найбільших розумів свого часу. Він, наприклад, був одним із тих, хто «ходив у народ». Павлу Захаровичу приписують організацію замаху на губернатора Києва.
Свою молодість він провів у сибірському засланні, де й захопився етнографічними дослідженнями. На початку XX століття займався не лише дослідженнями, а й став помітним учасником боротьби за порятунок кіровоградських селян від голоду. Зарекомендував себе переконаним борцем проти розкрадання землі у місті та забудови річкового берега та зелених зон. За свої заслуги перед регіоном у 20-х роках був призначений першим керівником місцевого краєзнавчого музею та займався просвітництвом, читаючи історичні лекції простим селянам та робітникам. А у 2017 році ім’я Павла Рябкова увічнили і в самому Кропивницькому, перейменувавши на його честь вулицю Артема, що веде у мальовничий парк «Козачий острів».
Злочинець, захоплений наукою
Павло Захарович Рябков народився 1848 року у скромній родині військового у відставці із сусіднього Херсона. У сім’ї майбутнього світила української історичної науки виховувалися шестеро дітей. При цьому батько сімейства, пішовши у відставку, захопився малюванням. Оскільки відповідної освіти він не мав, якихось серйозних доходів нове заняття йому не приносило. Натомість, як згадував у своїх мемуарах сам учений, його батькові це давало відчуття щастя. Хай там як, всі діти художника-аматора зуміли здобути добру освіту. Павло, бувши старшим сином відставного військового, став випускником Херсонської губернської гімназії і вже у 20-річному віці вступив на службу до Херсонського губернського правління на посаді таксатора чи просто оцінювача землі.
Під впливом батька-військового, Павло Рябков ріс волелюбною молодою людиною з прогресивними поглядами на життя, а тому ще під час навчання захопився ідеями руху народників. У 1872-1874 року він «ходив у народ» і навіть займався так званою «бродячою пропагандою», поширюючи серед селян ідеї соціалізму. Щоправда, вже 1874 року майбутній учений став фігурантом «Процесу 193-х» і був заарештований. Примітно, що в рамках цієї справи, що охопила кілька десятків губерній, було затримано понад 4 тисячі підозрюваних, проте до суду було доведено лише справи 193-х з них, та й тим, здебільшого, вдалося виправдатись. Така сама доля спіткала й молодого землеміра з Херсона, якого протримали у міській в’язниці менше 2 місяців, після чого відпустили. Щоправда, повертатися на службу до губернського правління після цього Рябков не став. Натомість він разом із приятелем вирушив до Києва, де займався підготовкою до замаху на місцевого генерал-губернатора Михайла Чорткова.
Втім, реалізувати задумане не вдалося. У 1879 році, в рамках обшуку в квартирі Рябкова і його приятеля, були виявлені не тільки плани замаху, а й солідний набір забороненої на той момент літератури. На цей раз уникнути серйозного покарання не вдалося, і обох заслали до Східного Сибіру. На той час ОПУ на Колимі характеризувало засудженого Павла Рябкова як «державного злочинця без певних занять, захопленого читанням наукової літератури».
Опинившись у середовищі засланих до Сибіру лікарів, інженерів, вчителів та інших фахівців, які допомагали в ті роки в освоєнні безмежних просторів регіону, Рябков, як і багато його «колег», захопився описом звичаїв та побуту корінних народів. Так розпочався його шлях у етнографії.
Боротьба з голодом та втеча до Франції
Перші свої етнографічні роботи Павло Захарович опублікував у статусі засланого. То були роботи, присвячені переважно народностям Сибіру, які публікувалися невеликими етнографічними виданнями. У 1889 році новоспеченого етнографа торкнулася амністія, що дозволило йому повернутися до рідної Херсонщини, де ще через рік він одружився із забезпеченою городянкою. Разом з нею вони активно займалися благодійністю, а сам Рябков неодноразово наголошував, що кошти на ці цілі виділяє його дружина.
Подружжя Рябкових володіло власним будинком на Вокзальній вулиці Єлисаветграда, а сам він при цьому повернувся в професію, отримавши престижну і відповідальну посаду міського землеміра. Щоправда, вже до 1891 року у Павла Рябкова знову почалися проблеми із місцевою владою. Позначилися вони на тлі спровокованого поганим урожаєм голоду. І найбільше від нього страждали селища в Єлисаветградському повіті. І поки влада спростовувала ці дані, називаючи їх «чутками», Рябков приєднався до лікарів, вчителів та священників, які намагалися надати проблемі максимального розголосу, за що згодом і були звинувачені в «підриві державного устрою». При цьому землемір наважився організувати в повіті безкоштовні їдальні, в яких він годував дітей – спочатку за кошти дружини, а потім за рахунок збору пожертв серед мешканців Єлисаветграда. За цю діяльність у 1901 році його було звільнено з посади. Побоюючись чергового арешту, Павло Захарович залишив країну та виїхав до Франції. До речі, саме там він, перебуваючи вже у солідному 52-річному віці, нарешті зміг здобути вищу освіту, ставши випускником паризької Російської школи суспільних наук, де його однокурсниками були такі визначні особи, як Анатолій Луначарський та Лев Троцький.
Примітно, що особливого впливу Рябков від іменитих однокурсників не зазнав, і надалі їхні долі ніяк не перетиналися. Набагато більший внесок у розвиток особистості вченого зробив професор етнографії та археолог Федір Вовк. Саме за його рекомендацією колишній землемір із Херсонської губернії свого часу вирушив до Львова, ставши учасником Українських наукових курсів, організатором яких був сам Михайло Грушевський, а посаду його заступника на той час обіймав Іван Франко. Згодом Вовк, Франко та Рябков організували власну етнографічну експедицію до Карпат, яка остаточно вкорінила у свідомості Рябкова любов до української історії.
Єлисаветградський землемір
Після повернення до Єлисаветграда фахівець став землеміром і відразу ж зайнявся докладним вивченням місцевих традицій та звичаїв, приділяючи особливу увагу чумацтву. Більше того, він стверджував, що саме Єлисаветград слід вважати центром унікального явища в українській культурі та побуті, яке на той час вже вважалося зниклим. Згодом його роботами зацікавилася Петербурзька академія наук, що виділяла на їх проведення суми, удвічі більші за ті, на які сам Рябков міг розраховувати на посаді міського землеміра. Причому робота етнографа та історика в той період не була «легкою прогулянкою». Йому весь час доводилося боротися з чорними копателями, безчинствами купців, які скуповували у селян важливі культурні та історичні артефакти за безцінь.
Втім, для Єлисаветграда, названого згодом спочатку Зинов’євськом, Кіровоградом, а потім і Кропивницьким, Павло Рябков залишиться важливою персоною, перш за все, як міський землемір. І ця його діяльність випала на період, що називають «золотим століттям» в історії розвитку міста. Адже саме на початку XX століття у ньому з’явилося трамвайне сполучення та водопровід, почали будуватися театри та готелі, запрацювала власна електростанція, а сам він поступово перетворювався на культурний та промисловий центр регіону. Але й тут у історика, що вже здобув великий авторитет, знайшлися приводи для протесту. Він боровся проти крадіжки землі та забудови прибережних зон річки Інгул, активно критикував злив стічних вод у водойму, вимагав створення нових парків та скверів, які вважав порятунком для міста із запиленим та посушливим кліматом.
У той самий період Павло Захарович активно зайнявся роботою у Товаристві поширення грамотності, не просто пожвавивши його діяльність, а ще й забезпечивши приплив фінансування для подальшого розвитку. Саме за ці здобутки його нерідко називають охоронцем чи навіть батьком кіровоградської культури. Він же вмовив міську думу виділити кошти під будівництво бібліотеки, виділивши для її колекції книги зі своєї колекції. Зрештою, саме Павло Рябков став автором найдокладнішого плану міста, який деталізував не лише всі його вулиці та будівлі, а й звернув увагу на проблеми містобудування тих років.