Уявити життя без пральної машини, що має функцію кількох режимів прання, залежно від типу тканини, тепер вже не можливо. Сучасним кропивничанам, аби отримати випрану білизну, варто натиснути кілька кнопок і піти пити каву, поки «пралка» сама не повідомить, що робота виконана. Сьогодні ми з важкими емоціями згадуємо процес прання, яким він був 20-30 років тому. Тоді на це відводився окремий день тижня, адже прання, полоскання та сушіння білизни займало чимало часу, хоч вже тоді в кожній квартирі були залізні «пралки-бочки» вітчизняного виробництва. Годі й уявляти, яким було прання, скажімо, на початку минулого століття. Мабуть, психіка та фізична підготовка сучасних молодих господинь з Кропивницького не витримала б і половини того навантаження, яке лягало на прачку сто корів тому. Детальніше про це розказують дослідники старожитностей з Кіровоградщини. Більше на kropyvnytskyi.one.
Як прали у селах на Кіровоградщині
Перші пральні машини з’явилися в нашому регіоні в 40-50-х роках минулого століття. До цього процес прання не надто відрізнявся від того, яким був упродовж усієї історії. Прали вручну, шляхом виварювання одягу, без додавання миючих засобів. Пані Антоніна – 85-річна мешканка Кропивницького, яка ділиться спогадами дитинства. Про те, як відбувалося щотижневе прання у її родині, Антоніна зберегла особливі враження. Говорить, що про процес прання багато розповідала її мати, яка народилася у другій половині 19 століття і все життя прожила в селі Вишняківка, що на Кіровоградщині. «Я пам’ятаю, як воду починали готувати за кілька днів до прання. Носили у відрах від річки, відстоювали її від мулу і дрібного сміття. В день прання мама витягувала на подвір’я велику діжку, видовбану з суцільного дерева. Дно вимощували чисту солому, а поверх неї клали брудний одяг. Заповнювали діжку одягом не надто щільно, бо туди треба було ще залити окріп і намостити зверху гілля чи солому», – так літня кропивничанка описує процес підготовки до прання.
Коли діжка була заповнена усім необхідним, туди заливали гарячу воду із чавуна, який стояв поряд у дворі на розведеному багатті. Коли вода починала закипати, в неї кидали кілька чистих каменів, щоб вони добре прогрілися. Ті камені разом з водою переміщали в діжку з брудним одягом; вони повинні були тримати температуру, поки бруд не відійде від тканини. Діжку з цим начинням накривали щільним рядном або металевим засувом. «Кілька годин було чутно, як всередині щось клекотить і булькає. Мені подобалося слухати ці звуки», – розповідає Антоніна Петрівна.
Коли діжку відкривали, білизну потрібно було добряче поколотити спеціальною товстою палицею, щоб «вибити» із тканини бруд остаточно. Процес полоскання був не менш складним. Виполіскували одяг у відрах. Віджимали руками, а потім розкладали на спеціально підготовленій траві. Пізніше почали розвішувати його на спеціальних вішаках – натягнутій через увесь двір мотузці або на дерев’яному стовпі, що мав багато відгалужень.
Які миючі засоби були в арсеналі прачок у минулому столітті
Що тільки не вигадували господині, аби випрати та відбілити речі. У селах навіть на початку минулого століття використовували різноманітні «лайфхаки» із застосуванням таких природних засобів, як «мильні» рослини, попіл та тваринний жир. Пригадуєте старі твори української літератури, в яких описується процес літньої заготівлі рослин? Трави та квіти висушували не тільки в лікувальних цілях. До прикладу, мильнянку, яку ще називають «собачим милом», використовували для прання білизни. Здатність цієї рослини до розчинення бруду і жиру – в особливих речовинах, що входять до її складу. Сапоніни – це поверхнево-активні речовини, що мають здатність пінитися. Особливо ефективно сапоніни пораються із природними тканинами – шовком та вовною.
Тогочасні єлисаветградські господині добре знали, як досягти мильного ефекту за допомогою використання тваринних жирів. Запах випраних речей залишав бажати кращого, але ж бруд відмивався, а це – те, що було потрібно пралям. Процес заготівлі миючих речовин – ще одна відповідальна частина роботи прачок. Крім усього іншого вони дбали про те, щоб в запасі завжди була зола. З неї готували лужні розчини, у яких замочували одяг. Такий процес називається зоління. Важко уявити, що цей метод прання залишався актуальним в нашому регіоні навіть в роки Другої світової війни. Коли у продажі почало з’являтися господарське мило, життя прачок значно полегшилось.
Як єлисаветградські прачки «виварювали» одяг
В «Описі єлисаветградських старожитностей» знаходимо фрагмент такого робочого процесу. Щоб «відмити» речі від бруду і жиру прачка використовувала жлукто – ту саму дерев’яну (а пізніше – металеву) діжку на трьох ніжках із заслоном у дні, через яку виливалася брудна вода. На дно жлукта викладали ті речі, які були найбільш брудними та засмальцьованими. Далі вимощували білизну середнього ступеня забрудненості, а наверх клали найчистіші речі. Потім це все присипали попелом і заливали окропом. Можна було посипати попелом кожен «шар» білизни. Деякі господині заварювали спеціальний лужний розчин і в ньому вимочували (золили) брудний одяг. В жлукто клали кілька гарячих каменів, щоб температура трималась як можна довше. Через дві-три години відкривали засув на дні діжки, щоб вилити брудну воду. За потреби процес повторювався, якщо білизна була дуже засмальцьованою.
Перспектива стати прачкою
Чому жінки минулих століть обирали таку нелегку професію, розуміючи, що очікує їх попереду? Перспектива такої роботи очікувала дівчат з нижчих соціальних прошарків, оскільки здобути високооплачувану професію вони не могли за браком коштів. Щоб стати пралею чужого одягу не потрібно було довго навчатися. Як правило, сільські дівчата, що досягли придатного для важкої фізичної праці віку, вирушали до міста у пошуках кращої долі. До запровадження паспортної системи щорічний «потік» молодих людей з сіл до міст було важко відстежувати. Проте відомо, що серед сільської молоді існувала неформальна традиція їхати до міста «в найми», аби заробити кошти на навчання, придане чи допомогу літнім батькам. «Свідчення про це знаходимо в архівних документах перепису населення та обліку професій в губернії», – розказує молодий дослідник із Кропивницького Сергій Губенко.
Чому професія прачки вважалася невдячною
«Сучасним городянам важко уявити, що на початку ХХ ст. задоволення найпростіших побутових потреб у містах України все ще відбувалося за рахунок використання відсталих технологій, які мало чим відрізнялись від попереднього століття. В Російській імперії до революції 1917 р. велику роль в щоденних побутових процесах відігравала наймана фізична праця, насамперед жінок, яка коштувала досить дешево в той час. Іноді мешканцям багатоквартирного будинку було вигідніше найняти додаткові робочі руки, ніж облаштоване житло із електрикою, каналізацією, водогоном. Звідси і така велика кількість жіночої домашньої прислуги» – так в «Україна Модерна» пояснює наплив дешевої робочої сили до міст дослідник, що має не аби яку популярність в кропивницькому науковому середовищі Мирослав Борисенко.
Робота найманки, що приїхала на тимчасові заробітки з села – найбільш невдячна та низькооплачувана. В ті часи вважалося, що далі «падати» в професійному відношенні вже нема куди, бо на цю роботу брали дівчат без жодних навичок та освіти. Навіть призначення посудомийкою вважалося своєрідним «підвищенням».
Як жили прачки в період Другої світової війни або герої, про яких забула історія
Кропивничанка Оксана Степанівна ділиться болючими спогадами про розповіді своєї матері, що працювала прачкою в роки Другої світової. «Працювала – занадто гучно сказано, адже за це дівчата-прачки тоді майже нічого не отримували. Усі працювали на перемогу і мало кому спадало на думку попросити, щоб їм підвищили зарплату», – розказує літня жінка. Маму Оксани Степанівни відправили працювати в пральню, яка забезпечувала чистим одягом фронтових солдатів. За день жінки-прачки повинні були випрати тони білизни. По тодішнім стандартам чиста білизна на кожного солдата розраховувалася так: три-чотири пари спіднього одягу і дві пари верхнього. Рідше прали шинелі і бушлати, але це був особливо тяжкий процес.
«Робота прачки у воєнні роки в деякій мірі не менш відповідальна, ніж обов’язок солдата на фронті», – говорить історик із Кропивницького Андрій Яковенко. Це дійсно так, адже жінки-прачки несли подвійне навантаження: фізичне та емоційне. Відчуваючи моральний обов’язок допомагати батьківщині, нікому не спадало на думку попросити вихідний через те, що мозолі на руках безперервно кровоточили від лугів та фізичної праці. «Інший моральний аспект для жінок, яких відправляли у фронтові пральні загони – витримувати наклепи та плітки, що ніби то вони там займаються проституцією», – продовжує дослідник. Але уявіть будні жінки з прального комбінату в прифронтовій зоні. Сьогодні ми скаржимося на важкий день, якщо сталися якісь неполадки з пральною машиною і якусь «жменю» білизни доводиться прати руками під проточною водою, яка вже теплою біжить з-під крана. Прачкам в роки Другої світової доводилось без зупинки крутити ручку відкритої пральної машини старого зразка, поки напарниця постійно носить воду. Якщо траплявся дуже забруднений одяг із засохлим брудом чи кров’ю, його прали спочатку на пральній дошці, а вже потім – у пральній машинці.
Чому жінки-прачки були першими в групі ризику по захворюваннях?
«Уявіть жінку, яка пробивається через завірюху по засніженій дорозі, несучи цебра з крижаною водою. Прийшовши додому, вона буде розводити багаття, аби нагріти воду для виварювання чужого брудного одягу. Таких відер за день їй потрібно переносити може десятки», – так описує фрагмент із повсякденного життя прачок Ігор Лихварський, колишній студент місцевого вишу. Чоловік займається дослідженням єлисаветградських старожитностей, тому про побут звичайних людей може надати більше інформації, ніж Вікіпедія. Прачкам потрібно було багато часу проводити просто неба, незалежно від пори року та погодних умов. Якщо процес прання відбувався в закритому приміщені, це було не на багато кращим. Лужні пари, сморід від виварювання одягу та задуха – звичайні умови праці для такої жінки. Це не кажучи про криваві мозолі, артрит та хронічно хворий опорно-руховий апарат.
Стан здоров’я жінок-прачок можна було прирівняти до стану здоров’я чоловіків, що все життя займалися сплавом та вирубкою дерев чи дробінням каменів на каменоломнях. Мало кому спадає на думку порівнювати ці професії, адже робота з деревиною – не проста справа навіть в наш час, а процес прання вимагає від сучасних господинь кілька хвилин на те, щоб завантажити білизну в пральну машину та натиснути пару кнопок.
Чи варто говорити, що прачки часто хворіли не тільки застудою, але й шкірними захворюваннями? Містяни не надто переймались питаннями безпеки прачок, коли відносили їм брудний одяг. Часом, щоб привести одяг до ладу, його потрібно було очистити від вош та кліщів. Тому, що прання верхнього важкого одягу було задоволенням не з дешевих і вимагало великої ресурсовитратності, кожухи, шуби та бушлати прали не часто. Їх віддавали до пралень лише тоді, голи стан одягу був критичним. Само собою, процес очищення такого одягу вкрай важкий і не приємний.
Перші пральні машини або коли інновації дійшли до нашого міста
З другої половини минулого століття в Кіровограді почали застосовувати пральні машини на промислових підприємствах. Перші промислові пральні в нашому місті відкрилися при заводі «Ельворті», який за радянської доби був перейменований на «Червону зірку». За чистотою робочої форми сотень працівників слідкували прачки, які виварювали та обробляли одяг розчинами господарського мила та перших пральних порошків. Згодом до пралень «Червоної Зірки» почали носити одяг звичайні міщани. В 1960-х роках з’явилися перші пральні машини «В’ятка» вітчизняного виробництва. Невеликі пралки купували для квартир, але виробництва працювали також на виготовлення промислових пральних контейнерів великих потужностей.
Аналог «В’ятки», що з’явився приблизно в той самий час – пральна машина «Либідь» корейського виробництва. Вироби цієї фірми також користувалися попитом і на великих підприємствах слугували не гірше. В 1975 з виробничої лінії чебоксарського заводу «зійшла» нова пралка – «Волга-10». Вона була менш габаритною, ніж попередні моделі, тому краще підходила для міських квартир. Наприкінці 1970-х років більш заможні кіровоградські родини вже мали такі пральні машини. В інших регіонах Кіровоградщини в цей час прали все ще руками; в кращому випадку – мали «В’ятку», одну на кілька родин.
Як жили прачки на Кіровоградщині раніше
Про це дізнаємося зі спогадів Світлани – кропивничанки, чия мама тридцять років працювала прачкою. Робочий шлях Катерини Омелянівни почався на виробничому підприємстві, потім жінка перейшла в пральню обласної лікарні. «Мамі було важко. Я не пам’ятаю, щоб її руки були без мозолів. Постійно боліла спина і шия. Коли ми з сестрою були маленькими, то не розуміли, що воно таке – робота прачки. Здавалося б – що там робити – завантажуєш білизну і натискаєш кнопки», – із сумом ділиться спогадами дитинства Світлана. Жінка пам’ятає, як мама забирала домашню білизну, щоб випрати її на роботі, бо на домашнє прання по вихідним не залишилось ні часу, ні сил.
Якийсь час, до переїзду в місто, Катерина Омелянівна працювала прачкою в районній Бобринецькій лікарні. «Це було дуже давно. Я пам’ятаю як маленькою прибігала до мами на роботу і заставала її за тяжкою працею усміхненою. Пам’ятаю ряди білих простирадел, які потрібно було сушити в садку, на внутрішньому подвір’ї лікарні. Щойно висихала одна партія, мама йшла в садок з великими алюмінієвими мисками, навантаженими мокрою постільною білизною. Усе життя у неї були проблеми зі спиною», – розповідає жінка.
Сьогодні процес прання став автоматизованим, але робітниці сучасних пралень та хімчисток як і раніше докладають надзвичайні зусилля для того, щоб віддати нам чисті речі вчасно і у відповідному стані. В обов’язки теперішніх міських прачок входить робота по пранню, сушінню і прасуванню одягу та інших речей. Тож перед тим, як скаржитися на вологу постіль у готелі, слід уявити тяжку та невдячну щоденну рутину, яка лягає на тендітні, але сильні жіночі плечі і мозолисті руки.